Опорні конспекти з предмета "Людина і світ"

Лекція № 1-2
Поняття « соціалізації». Родинна соціалізація

Поняття соціалізації. Процес, коли людина пізнає соціальну організацію суспільства, соціальних відносин, засвоєння соціальних ролей, традиційно називають процесом соціалізації.
СОЦІАЛІЗАЦІЯ - процес і результат засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду (знань, цінностей, соціальної компетентності), що дає йому змогу інтегруватися в суспільство і поводитися там адаптивно.
Соціалізація може відбуватися і в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя в суспільстві, і в умовах виховання (цілеспрямованого формування особистості). Поняття «соціалізація» ввели у психологію в 40-50-х pp. у своїх працях Дж. Доллард і П. Міллер. Сьогодні процеси соціалізації досліджує вікова та соціальна психологія, а також етнопсихологія. їх можна охарактеризувати як поступове розширення сфери соціальної взаємодії індивіда, як процес розвитку саморегуляції і становлення самосвідомості, засвоєння та реалізації соціальних ролей. Соціалізація допускає активну участь самої людини в освоєнні культурних норм, засвоєнні навичок і вмінь, необхідних для успішної соціальної адаптації.
Одним з основних механізмів соціалізації є культурна трансмісія, або передавання соціальних і культурних цінностей, норм, способів поведінки молодому поколінню.
Виокремлюють 3 види культурної трансмісії:
• вертикальну (від батьків до дітей);
• горизонтальну (у спілкуванні з однолітками);
• непряму (через спеціалізовані інститути й контакти з іншими людьми в умовах суспільно значущої спільної діяльності).
У різних наукових школах поняття «соціалізації» інтерпретують по-різному: у необіхевіоризмі його трактують як соціальне вчення, у школі символічного інтеракціонізму - як результат соціальної взаємодії, у гуманістичній психології - як результат самоактуалізації «Я-концепції» тощо.
Для успішної адаптації до предметного і соціального середовища дитині необхідно створити суб'єктивну концепцію світу й одночасно помістити в ньому себе як активного суб'єкта. Дитина ставить такі завдання: упорядкувати навколишній світ, виокремити в ньому фізичні й соціальні (наділені психікою) об'єкти, встановити закономірності взаємодії зі світом предметним і соціальним. Паралельно в неї формується «Я-концепція» (Я-екологічне (фізичне) і Я-інтерперсональне через встановлення еквівалентності Я-інший).
У дослідженнях соціальної поведінки дитини широко застосовують методи спостереження в ситуаціях різного ступеня структурованості. Особливо популярна «Незнайома ситуація» М. Ейнсворт. Процедура цього тесту складається з 8 епізодів. Загальна тривалість - 20 хв.
Поведінку дитини в цій ситуації і щодо матері, і щодо чужої людини оцінюють за 7-бальною шкалою (досліджують пошук контакту, встановлення контакту, опір, уникнення). Іноді оцінюють також пошукову поведінку під час розлуки з матір'ю і дистанцію взаємодії. У результаті численних досліджень виокремлено кілька груп дітей, які відрізняються за реакцією на незнайомі обставини, незнайому людину, розлуку з матір'ю і на її появу.
Виокремлюють такі типи соціалізації особистості:
• НАДІЙНИЙ ТИП - найбільш поширений і конструктивний, дитина спокійно реагує на зустріч з незнайомими людьми, неспокійна під час розлуки з матір'ю, радіє її поверненню.
• НЕНАДІЙНИЙ ТИП - властиве уникання, такі діти ігнорують матір і незнайомих людей.
• АМБІВАЛЕНТНИЙ ТИП - у незнайомих обставинах такі діти тривожні і прагнуть перебувати біля матері, бурхливо реагують на розлуку з нею.
• ДЕСТРУКТИВНИЙ ТИП - діти не демонструють чіткого патерну поведінки в тестовій ситуації, можуть бути розгальмовані чи в стопорному стані, або виявляти стереотипні форми поведінки.
Особливості, умови й механізми соціалізації. Соціалізація - процес і результат включення індивіда в соціальні відносини. Соціалізація здійснюється через засвоєння індивідом соціального досвіду і відтворення його у своїй діяльності. У результаті соціалізації людина засвоює стереотипи поведінки, норми і ціннісні орієнтації соціального середовища, у якому вона функціонує. Соціалізацію можна розглядати як потрійний процес: адаптацію, розвиток особистості і відмову від наївних дитячих уявлень.
Соціалізація особистості на індивідуальному рівні містить такі процеси:
• взаємодію (особистість кожної людини формується в процесі взаємодії одна з одною. На характер цих взаємодій впливають такі чинники, як вік, інтелектуальний рівень, стать тощо);
• вплив (навколишнього середовища на особистість людини);
• набуття досвіду (особистість формується на основі власного індивідуального досвіду);
• окультурення (важливим аспектом формування особистості є культура).

Лекція № 3
Поняття субкультури. Молодіжна субкультура
Молодіжна субкультура – будь-яке об’єднання молоді, що має власні елементи культури, а саме: мову (сленґ), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, норми і цінності.
Молодіжна контркультура – об’єднання молоді, що має всі ті елементи культури, що й субкультура, але чиї норми та цінності перебувають в активній чи пасивній опозиції до існуючих у суспільстві норм і цінностей.
По суті, молодіжні субкультури – це результат пошуку своєрідної, нової ідентичности, створення нового стилю. Джерелом цього стилю можуть бути романтизовані чи ідеалізовані образи іншої цивілізації чи культури (“культурні міти” або “культурні утопії”). Для молодіжних субкультур Заходу джерелами “нового стилю” стали культури Азії, Африки й американських індіанців. Це було радше конструювання, ніж запозичення: образ чужої культури очищався від рис, які не сприймалися середовищем, поповнювався власними інтерпретаціями культурних феноменів. Тому результат міг кардинально відрізнятися від оригіналу.
Джерелом конструювання “культурних мітів” вітчизняних молодіжних субкультур став насамперед Захід.
Причина появи молодіжних субкультур спільна як для західних країн, так і для України. Молодь завжди прагне до спілкування з ровесниками, намагається втекти від духовної самотности в родині, у суспільних інститутах, іноді це спроба піти від суспільства загалом. Цю самотність переживають як діти забезпечених батьків, так і вихідці з малозабезпечених родин. Окрім духовної самотности молодої людини існує і соціальний підтекст – визначення ролі та місця молоді в суспільстві. Розквіт молодіжних субкультур на Заході збігається з кризою суспільних цінностей індустріальної епохи, самих основ капіталістичної системи. Молодим пропонували слухняно успадковувати приклад своїх батьків, що будували для них світ споживання і достатку, ініціатива не схвалювалася. Протест американської молоді шістдесятих років відбувався під гаслом Сартра: “Вони украли в мене сенс життя!”.
Типологізація молодіжних субкультур
Типологізація молодіжних субкультур в Україні ускладнюється кількома факторами. По-перше, існуючі в західній науці підходи до цієї проблеми не можуть бути застосовані до українських молодіжних субкультур, тому що західні учені виходили з досвіду діяльности неформальної молоді в умовах розвинутої демократії та стабільної економіки. Російські учені виділяють на постсовєцькому просторі такі типи субкультур:
за ціннісними орієнтаціями:
- романтико-ескапістські (гіпі, толкієністи, за деякими винятками байкери);
- гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери тощо);
- кримінальні (гопники, урла);
- анархо-нігілістичні чи радикально-деструктивні (панки, металісти, сатаністи тощо).
за історичним критерієм:
- традиційні, що мають довгу історію в країні (гіпі, панки, бітломани тощо);
- нові, які виникли упродовж останнього десятиліття (толкієністи, уніформісти, металісти тощо).
На підставі даної типологізації можна коротко охарактеризувати деякі молодіжні субкультури, що відіграли значну роль у становленні цілого покоління людей.

Лекція 4

Стереотипи та упередження. Поняття дискримінації
 
У  психологічному  словнику  ми  знайшли  наступне  визначення  поняття
"стереотип":
 Стереотип (від греч. "stereotype": stereos - твердий, міцний і typos  -
форма, зразок, відбиток) - тверда,  часто  спрощена,  стандартна  думка  про
соціальні групи чи про окремих індивідів як представниках цих груп.[3]
    Дуже схоже  трактування  поняттю  "стереотип"  дає  Байбурін  А.К.:  це
судження,  у  загострено  спрощеній  та  узагальненій  формі,  з   емоційним
фарбуванням, що приписує визначеному класу обличчя  деякі  властивості,  чи,
навпаки, що відмовляє їм у цих  властивостях.  Стереотипи  розглядаються  як
особливі форми обробки інформації, що полегшують орієнтацію людини у  світі.
Ознаки,  що   містяться   в   стереотипах,   використовуються   для   оцінки
співвіднесеності предметів  до  того  чи  іншого  класу  і  приписування  їм
визначених характеристик. [1]
    Якщо стереотип, формується в результаті зовнішнього впливу  на  людину,
що має соціальну природу, або стереотипуємим об'єктом  є  соціальний  об'єкт
(група об'єктів), то говорять про соціальний стереотип.Поняття про расу виникло недавно, але упередження й дискримінація були дуже поширені в людській історії, і нам слід насамперед з'ясувати різницю між ними, УПЕРЕДЖЕННЯ — це думка та ставлення членів однієї групи щодо представників іншої. Наперед сформовані погляди упередженої людини часто засновані більше на чутках, аніж на прямих доказах, і вони рідко міняються навіть за наявності нової інформації. Люди можуть плекати позитивні упередження щодо членів групи, з якими вони себе ототожнюють, і неґативні — щодо інших. Той, хто має упередження щодо якоїсь групи, ніколи не дасть переконати себе, що він помиляється.
ДИСКРИМІНАЦІЄЮ ми називаємо реальну поведінку стосовно іншої групи. Вона, скажімо, знаходить вияв у діях, які перешкоджають членам однієї групи скористатися з можливостей, відкритих для інших; так, іноді чорношкірому британцеві відмовляють у роботі, в якій не відмовили б білому. Хоча в основі дискримінації часто лежить упередження, воно може існувати й окремо. Люди можуть мати упереджене уявлення щодо когось, яке вони не реалізують на практиці. Так само й дискримінація далеко не завжди породжена упередженням. Наприклад, білий може не захотіти придбати собі будинок у кварталі, де живуть переважно чорношкірі, але не тому, що він вороже проти них налаштований, а зі страху, що в такому оточенні його власність швидко знеціниться. Упереджені уявлення в цьому випадку впливають на дискримінацію, але опосередковано.
Психологічні інтерпретаціїПсихологічні теорії можуть допомогти нам зрозуміти природу упередженого ставлення, а також чому етнічним відмінностям багато людей надають такого значення. Дехто, аналізуючи упередження, застосовує поняття стереотипного мислення. Інші вважають, що існує певний тип людини, найбільше схильної до упередження щодо меншин.Стереотипи та "козли" відпущенняУпередження здебільшого діє через стереотипне мислення, що означає мислення у стійких непорушних категоріях. Стереотипізація часто тісно пов'язана з психологічним механізмом зміщення, коли почуття ворожості або гніву спрямовуються проти об'єктів, що не є справжнім джерелом цих почуттів. Люди звертають свою неприязнь на "козлів відпущення", як називають тих, кого звинувачують у діях, яких вони не чинили. Вислів "козел відпущення" запозичено у стародавніх гебреїв, які щороку символічно складали всі свої гріхи на козла, котрого потім проганяли в пустелю. Козловідпущення — звичайне явище, коли дві утискувані етнічні групи змагаються одна з одною за економічні вигоди. Наприклад, люди, котрі нападають як расисти на чорношкірих, часто перебувають із ними в однаковому економічному становищі. Вони звинувачують чорношкірих у своїй скруті, справжні причини якої треба шукати деінде.Козловідпущення за звичайних умов спрямовується проти явно відмінних і доволі беззахисних груп, які є легкою мішенню. Католики, євреї, італійці, чорні африканці та інші виступали в невдячній ролі козлів відпущення в різні часи впродовж історії західних суспільств.Козловідпущення часто супроводжується проекцією — несвідомим приписуванням іншому власних бажань або характеристик. У цьому процесі часто буває присутня сексуальність. Дослідження стабільно показують, що коли члени панівної групи вдаються до насильства щодо меншини й експлуатують її сексуально, то вони схильні вірити, що меншина сама вдається до таких виявів сексуального насильства. Наприклад, химерні уявлення білих чоловіків американського Півдня про похітливу вдачу афроамериканських чоловіків, мабуть, були спричинені їхніми власними сексуальними розчаруваннями, оскільки сексуальний доступ до білих жінок суворо обмежувався формальним залицянням. Подібним чином у Південній Африці серед білого населення панувала переконаність, що чорні чоловіки мають неймовірну сексуальну потенцію, а чорні жінки — вкрай жагучі й хтиві. Вважається, що чорношкірі чоловіки становлять у сексуальному плані велику небезпеку для білих жінок, а проте насправді ініціаторами майже всіх міжрасових сексуальних контактів були білі чоловіки.
Лекція № 5 
Конфлікт. Джерела виникнення конфліктів
Конфлікти породжують різноманітні суперечності в організації, які становлять загрозу інтересам людей. Суперечності можуть стосуватися виробничої та соціальної сфер, організації та оплати праці, системи відносин, моральних норм. У сфері трудової діяльності найпоширенішими є конфлікти, пов'язані з недосконалим виробництвом та неправильним керівництвом і психологічними особливостями учасників управлінського процесу.
Головні джерела конфліктів, спричинених недосконалим виробництвом і неправильним керівництвом:
1. Недоліки в організації управління. Часто конфлікти виникають тому, що одному працівникові можуть давати вказівки кілька керівників. Такі вказівки не завжди погоджені між собою, що викликає непорозуміння і дезорганізацію в роботі.
2. Нечітко визначені права і обов'язки. Це має наслідком перебирання на себе працівниками функцій, які їм більше подобаються або які легше виконувати. Поза сферою їх інтересів опиняються обов'язки, що потребують значних затрат праці, часу. Внаслідок цього відбувається блокування чиїхось інтересів, що виливається в конфліктну ситуацію. Такий розвиток подій може спричинити посилення ролі неформальної структури в організації, коли управлінська ініціатива переходить до неформальних лідерів, які позбавлені будь-якої відповідальності.
3. Інформація, прийнятна для однієї сторони та неприйнятна для іншої. Здебільшого це — неповні й неточні факти, чутки, що дезінформують партнерів; підозри в навмисному приховуванні чи оприлюдненні інформації; сумніви в надійності й цінності джерел інформації; спірні питання законодавства, правил порядку дій тощо.
4. Структурні чинники. Виявляються в існуванні у соціальній групі формальної та неформальної організацій. Як правило, вони розходяться в поглядах, інтересах щодо власності, соціального статусу, владних повноважень і звітності, соціальних норм і стандартів, традицій, системи безпеки, заохочення і покарання, розподілу ресурсів, товарів, послуг, доходів, географічного розташування (добровільна чи змушена ізоляція), відкритості, інтенсивності контактів.
5. Неритмічність і нестабільність режиму праці. Наприклад, відсутність пауз для відпочинку зумовлює передчасну втому, зниження працездатності, часті помилки, напруженість у стосунках, різноманітні інциденти. Нестабільність праці спричинює психічну напруженість. Іноді вона є мобілізуючим чинником, активатором, навіть супроводжується позитивними емоціями. Надто висока напруженість призводить до втрати контролю над поведінкою, викликає негативні емоції тощо.
6. Невдоволеність працівників своєю діяльністю. Породжують її відсутність елементів творчості в трудовій діяльності, низький престиж і незначне соціальне значення праці, неадекватне матеріальне та моральне стимулювання, нераціональна система заробітної плати.
7. Упущення в технології. Наслідком їх є зниження заробітної плати працівників, до того ж не з їх вини.
8. Нечіткість та аритмічність забезпечення виконання завдань ресурсами. Йдеться про перебої у забезпеченні сировиною, матеріалами тощо. Це може призвести до зниження рівня трудової та виконавської дисципліни, до вимушених відпусток, штурмівщини тощо.
Різні типи характеру по-різному поводяться під час конфлікту:
— легкозбуджуваний тип є найбільш конфліктним, ніколи не прощає образ. Йому, як відомо, відповідає холеричний темперамент;
— нестійкий тип здебільшого орієнтується на того учасника конфлікту, який найвигідніший йому. Діям його не вистачає стабільності, він завжди чимось невдоволений. Такими здебільшого є особи меланхолічного темпераменту;
— гіпертимний тип засвідчують стабільно оптимістичний настрій, висока самооцінка. Він усім задоволений, ні в чому не бачить проблем, легковажно ставиться до помилок, непослідовний у вчинках, легко налагоджує неформальні відносини. У ситуації постійних повчань, монотонності може виникнути конфлікт;
— демонстративний тип прагне будь-якою ціною звернути на себе увагу, діяти оригінально, що нерідко збіднює зміст його вчинків. Коли обмежують його інтереси, недооцінюють заслуги — конфлікт неминучий;
— сенситивний тип, вирізняючись підвищеною вразливістю, постійно страждає від відчуття власної неповноцінності, до всього ставиться з тривогою і настороженістю, глибоко відданий, вірний і надійний друг. Несправедливість, грубість, сварка з близькою людиною спричинюють конфлікт;
— замкнений тип постійно заглиблений у себе, важко йде на контакт, надто насторожено ставиться до інших, рідко зважується на значні життєві вчинки;
— астенічний тип у складних ситуаціях швидко втомлюється, що є наслідком його дисгармонійного розвитку, тому в поведінці виявляє надмір роздратованості, підозрілості, тривожності;
— циклоїдний тип у період піднесення настрою за умов монотонності діяльності, самотності, жорсткої дисципліни може проявляти роздратування, гнів, що і стає причиною конфлікту. В період спаду настрою у нього загострюється сприймання неприємностей, спостерігаються пасивність, замкненість. Якщо в цей час ситуація вимагає активної діяльності, зміни звичного способу життя, то конфлікт є неминучим;
— дистимний тип характеризується постійно зниженим тонусом, песимізмом. Йому протипоказані ситуації, які вимагають активної діяльності, адже саме в таких ситуаціях можливі конфлікти;
— тип характеру, що застрягає. Риси, які сприяють конфліктам, — підозрілість, ревність та ін. Ситуації, в яких можливі конфлікти, — несправедлива образа, уражене самолюбство;
— інтровертивний тип, вирізняючись недостатньою комунікабельністю, заглиблений у себе, у конфліктах з надмірною стійкістю обстоює свої погляди, на все має власну точку зору, яка часто не збігається з думкою більшості. Грубість, безцеремонність підсилюють імовірність конфлікту;
— екстравертивний тип, для якого властива висока комунікабельність, відсутність власної думки, у конфліктних ситуаціях підпадає під вплив інших, що призводить до непродуманих вчинків. Змушена самотність, нерегламентованість життя можуть бути причиною конфлікту.
Загалом конфліктогенним індивідам бракує емпатії. У колективі, як правило, вони відособлюються. Багатьом із них властивий надмірний конформізм (власна думка за будь-яких умов пристосовується до чужих думок), негативізм (проявляється як бездумний опір будь-якій лінії поведінки, оціночним судженням).









Лекція № 6
Соціум. Суспільні відносини
Соціум — це:
  • суспільство як цілісна соціальна система;
  • людська спільність певного типу (родові і сімейно-споріднені, соціально-класові, національно-етнічні, територіально-поселенські спільності);
  • соціальне оточення людини, сукупність форм діяльності людей, що історично склалися.
·         Соціальні відносини—це відносно самостійний специфічний вид суспільних стосунків, який виражає діяльність соціальних суб'єктів з приводу їх неоднакового положення в суспільстві і ролі в суспільному житті. Поняття "соціальні відносини" і "суспільні відносини" часто ототожнюють. Однак таке ототожнення правомірне лише тоді, коли соціальні відносини розуміють в широкому сенсі, протиставляючи їх природним відносинам. Соціальні відносини не є статичними формами соціальної взаємодії; вони завжди взаємопов'язані з іншими відносинами в системі суспільних відносин. Для того, щоб виділити власне соціальні відносини із системи суспільних відносин, необхідно, передусім, встановити причину, на основі якої вони будуються.
·         Відомо, що кожний вид суспільних відносин реалізується між соціальними суб'єктами з приводу того чи іншого об'єкта. Якщо це відносини з приводу засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні відносини, юридичних норм — правові відносини і т. д. Соціальні відносини у вузькому значенні виникають при реалізації власне соціальної взаємодії, між різними соціальними верствами, групами і індивідами.
·         Отже, соціальні відносини — це стосунки між групами людей, різноманітні зв'язки між соціальними суб'єктами в процесі їх життєдіяльності.
·         Суспільні відносини є більш широким поняттям, ніж соціальні відносини. Суспільні відносини — це ті відносини, які встановлюються між великими групами людей.
·         За сферою прояву суспільні відносини можна поділити на: економічні, політичні, духовні, соціальні.
·         Соціальні відносини — відносини, які існують поряд з суспільними відносинами. До них можна віднести всі форми відносин між невеликими спільностями: побутові, сусідські і т. п. Це трансформація суспільних норм через призму індивідуальних інтересів.
·         Соціальні відносини — це відносини, які виникають переважно у невеликих соціальних групах (у сім'ї, фірмі, між сусідами тощо).
·         Суспільні відносини—відносини, які встановлюються між великими групами людей в економічній, політичній, духовній сферах.











Лекція № 7
Соціальна мобільність
Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р. Існують два основних види соціальної мобільності — міжгенераційна і внутрішньогенераційна, і два основних типи — вертикальна і горизонтальна. Вони в у свою чергу поділяються на підвиди і підтипи.
Під вертикальною мобільністю розуміють ті відносини, що виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального прошарку в інший. В залежності від напряму переміщення вирізняють висхідну мобільність(соціальний підйом, рух вгору) і низхідну мобільність(соціальний спуск, рух вниз). Між ними існує певна асиметрія: всі прагнуть підніматися і ніхто не хоче опускатися соціальною драбиною. Як правило, висхідна мобільність — явище добровільне, а низхідна — вимушене.
Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, яка розміщена на тому ж рівні. Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність, що полягає не в зміні статусу або групи, а переміщення з одного місця в інше, зберігаючи при цьому попередній статус. Якщо до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію.
Класифікація може бути проведена і за іншими критеріями. Так, наприклад, розрізняють індивідуальну мобільність(переміщення індивіда відбуваються незалежно від інших) та групову мобільність(переміщення виникають колективно).
Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) — це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.
Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) — це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків. Масштаб міжгенераційної мобільності свідчить про те, наскільки в тому чи іншому суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжгенераційна мобільність невелика, то це свідчить про укоріненість нерівності в даному суспільстві.
У сучасних дослідженнях визнано за доцільне розрізняти мобільність структурну та обмінну (циркулюючу). Структурна мобільність зумовлена змінами в економіці й технології виробництва. До таких змін належать індустріалізація, а пізніше — зростання значення сфери послуг, скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві, зрушення в структурі професій та робочих місць під впливом сучасної техніки і технології. Поступово скорочуються частка порівняно простої трудової діяльності і потреба в ній, та збільшується потреба у складній праці. Відповідно зростають вимоги до компетентності та кваліфікації індивідів. Кожне наступне покоління застає вдосконалену порівняно з попереднім періодом структуру робочих місць та місць у навчальних закладах. Щоб відтворити структуру позицій, що зазнала змін, поколінню дітей потрібно не наслідувати заняття і статус батьків, а здійснити мобільність.
На відміну від зазначеного вище, обмінна мобільність зумовлюється виключно соціальними факторами. Мається на увазі розширення можливостей здобути вищу освіту, зростання обсягів соціальних гарантій та пільг, що надаються суспільством і державою з метою вирівнювання шансів на досягнення економічного і соціального успіху, а також утвердження домінуючої структури цінностей і мотивації досягнень.





Лекція № 8
Права та відповідальність людини і громадянина
Декларація прав людини і громадянина (фр. Déclaration des Droits de l'Homme et du Citoyen) — історичний французький документ, прийнятий постановою Французьких Національних зборів 26 серпня 1789, визначна документальна пам'ятка Великої французької революції.
  • Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах; суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на основі загальної користі.
  • Метою кожного політичного об'єднання є збереження природних і невід'ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту.
  • Джерело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не витікає з нього.
  • Свобода полягає у владі робити все, що не є шкідливим для інших; таким чином, здійснення природних прав кожної людини має лише такі межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими самими правами; такі межі можуть бути визначені лише законом.
  • Закон може забороняти лише ті дії¸ які є шкідливими для суспільства. Все, що не заборонено законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, що законом не передбачено.
  • Закон є виразом загальної волі; всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його створенні; повинен бути рівним для всіх, захищає він чи карає. Усі громадяни, як рівні перед ним, однаковою мірою допускаються до всіх державних посад, місць і служб, відповідно до їх здібностей і без розрізнення іншого, ніж на основі чеснот і обдарованості.
  • Жодна людина не може бути обвинувачена, заарештована або затримана, крім випадків, визначених законом, і відповідно до форм, передбачених ним. Той, хто домагається видання свавільних наказів, сприяє їх виданню, виконує їх, або той, на чию вимогу вони виконуються, повинен бути покараний; але кожний громадянин, викликаний чи затриманий на виконання закону, мусить негайно коритися; він є винним, якщо чинить опір.
  • Закон може встановлювати лише ті покарання, які безумовно і очевидно необхідні; ніхто не може бути покараний інакше, ніж на підставі закону, ухваленого і обнародуваного до вчинення злочину, і правомірно застосованого.
  • Оскільки кожна людина вважається невинуватою, доки її не визнано винною, то у разі необхідності застосування арешту, будь-яка надмірна суворість для забезпечення охорони особи обвинуваченого повинна суворо каратися законом.
  • Ніхто не може зазнавати утисків через вираження своїх поглядів, навіть релігійних, якщо їх вираження не порушує громадського порядку, встановленого законом.
  • Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним з найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом.
  • Забезпечення прав людини і громадянина передбачає необхідність застосування публічної сили; тому така сила встановлюється для блага усіх, а не в приватних інтересах тих, кому вона довірена.
  • Для утримання публічної сили і витрат на управління обов'язковим є загальний податок; він повинен стягуватись однаковою мірою з усіх громадян відповідно до їх статків.
  • Громадяни мають право встановлювати самостійно або через своїх представників необхідність державного податку, вільно погоджуватись на його стягнення, наглядати за його використанням і визначати його частку, розмір, порядок сплати і тривалість.
  • Суспільство має право вимагати від кожного представника влади звітування про його управлінську діяльність.
  • Усяке суспільство, в якому не забезпечуються гарантії прав або не проведено розподілу влад, не має конституції взагалі.
  • Оскільки власність є священним і непорушним правом, ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у разі законно встановленої суспільної необхідності і за умови справедливого і попереднього відшкодування.
У 1946 були додані рівні права для жінок, право на роботу, на створення спілок, на страйки, відпочинок, соціальну забезпеченість, допомогу в літньому віці і безплатне навчання.

Лекція № 1
Вступ. Поняття людини як біосоціальної істоти
Людина... Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє людину з оточуючого середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія, виходячи за межі «очевидності» й прагнучи осягнути сутність.
Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.
Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.
Отже, філософську програму осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа: «пізнай самого себе». Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена це первинним і найскладнішим питанням – про походження людини. Вирішення ж цієї проблеми у світоглядній історії має гіпотетичний характер.
У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем – «його рід»): це птах, рідко – рослина, найчастіше – тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема.
Тут відобразилось господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто «присвоююча економіка». З переходом до землеробства у міфології з’являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все живе, у тому числі і людину.
Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що відображається у міфах: людина виникає або з глини, змішаної з кров’ю бога Абзу (Вавилон), або ж титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та мистецтву (Стародавня Греція).
У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею». Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, але там людина створюється не з «пороху земного», а з глини.
Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. Їх можна звести до наступних:
у Космосі знаходиться «Насіння життя», яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать це до V ст. до н.е. – до вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдені всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових засадах;
космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто космічним явищем;
життя людини є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.
Але є і така точка зору, що ми маємо справу з розумними посланцями космічних цивілізацій. А тому ці явища треба ретельно вивчати і прагнути встановити контакти з «братами по розуму». На це спрямована міжнародна програма СЕТІ, метою кої є на основі аналізу сигналів, що надходять з космосу, виділити ті з них, кі можуть мати штучне поход­ження і свідчити про існування високорозвинутих істот. На жаль, про наслідки цих «прослуховувань космосу» нам відомо досить мало, багато з них засекречені відповідними відомствами. Отже, однозначні відповіді стосовно цього питання ми маємо лише у фантастів.


Лекція № 9
Поняття громадянського суспільства
Ідея громадянського суспільства є одним з найцінніших досягнень світової політико-правової думки. Поняття «громадянське суспільство» склалося не відразу, зміст його формувався та збагачувався поступово. Протягом декількох століть виникали і розвивалися нові концептуальні уявлення щодо сутності громадянського суспільства, його структури та ознак.
Процес формування громадянського суспільства у юридичній науці умовно поділяють на певні етапи. В основу такого поділу покладено співвідношення громадянського суспільства і держави та визначення місця названого вище суспільства у загальній структурі людського суспільства.
Щодо цього існує велике розмаїття поглядів і думок, але більшість з них зводиться до основних трьох напрямів:
Перший: громадянське суспільство розглядається як найбільш якісний етап розвитку людського суспільства; і держава є складовою громадянського суспільства.
Другий: громадянське суспільство виступає як механізм, що зв'язує особу, її інтереси, потреби і державу як політичну організацію суспільства.
Третій: громадянське суспільство і держава розглядаються як окремі елементи суспільної структури. При цьому обидва утворення можуть розглядатись чи як рівноправні партнери, чи як нейтральні щодо одне до одного елементи, чи як антагоністичні структури.
Дослідники політичних вчень минулого звертали увагу на те, що у давньогрецьких філософів політичне життя торкалося найважливіших сфер життя суспільства: сім'ї, релігії, культури тощо.
Термін «громадянське суспільство» використовувався для характеристики типу політичної асоціації, члени якої підкоряються дії її законів, завдяки чому забезпечуються мирний порядок і добре правління. За цією давньою традицією, витоки якої йдуть від ідеї поліса у Арістотеля (koinoia politike — громадянське суспільство); sosietas civilis у Ціцерона — громадянське суспільство і держава ототожнюються: бути громадянином держави означає бути членом громадянського суспільства, поводитися відповідно до його законів.
Однак, починаючи з другої половини XVIII ст., класична концепція громадянського суспільства набуває змін і вже до середини цього століття громадянське суспільство та держава (традиційно пов'язані концепцією sosietas civilis) розглядаються як різні поняття.
Перші спроби модернізації концепції громадянського суспільства були здійснені англо-французькою громадською думкою, а подальші кроки — німецькими філософами. У праці «Замітки з історії громадянського суспільства» (1767 р.) англійського вченого А. Фергюсона громадянське суспільство ще не розглядається як самостійне щодо держави явище. Аналізуючи еволюцію громадянського суспільства від часів класичної Греції і Римської республіки, він розуміє під цим терміном «самопослаблюючі риси», при чому найбільш небезпечною автор вважає «втрату громадянського духу». А. Фергюсон доводив необхідність створення асоціації громадян, яка пронизувала б всі сфери громадянського суспільства. Підкреслюючи суспільну природу людини, він звертає увагу на те, що найчастіше людина буває щасливою і вільною тоді, коли на неї впливає «тваринний дух суспільства».
Новий підхід щодо «громадянське суспільство — держава» формується шляхом консолідації поглядів стосовно того, що громадянське суспільство має право захищати себе від держави. Як приклад такого розуміння проблеми була праця Т. Пейна «Права людини» (1791—1792 pp.). Ідеолог американської політичної думки Т. Пейн вважав, що людині від природи притаманне прагнення до громадського життя. Це змушує індивідів будувати свої відносини на принципах солідарності та змагання.
Таким чином, громадянське суспільство існує апріорі, доісторично, а легітимна держава — це не більше як делегування їй владних повноважень, визначення її допоміжного характеру щодо суспільства. Чим зріліше громадянське суспільство, тим більше воно саморегулюється і тим менше потребує регуляції з боку держави.
Громадянське суспільство:
  • є сукупністю міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордоныв і без втручання держави.
  • предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючі приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір.


Лекція № 10
Політика як суспільне явище. Типи політичних систем. Політична система України
1.1. Сутність політики. Своїм походженням слово «політика» зобов'язано видатному старогрецькому мислителю Арістотелю (IV вік до н.е.). В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи».

Політика - це діяльність груп, партії, індивідів, держави, пов'язана з реалізацією загальнозначущих інтересів за допомогою політичної влади.
Отже, політика - багатоманітний світ відносин, діяльності, поведінки, поглядів і комунікаційних зв'язків між людьми з приводу влади і управління суспільством.

1.2. Елементи і рівні політики. В структурі політики виділяються зміст, форма і процес.
Зміст політики виражається в її меті і цінностях, в мотивах і механізмах ухвалення політичних рішень, в проблемах, які вона вирішує.
Форма політики - це її організаційна структура, інститути (держава, партії і т.д.), а також норми, закони, що додають їй стійкість, стабільність і дозволяють регулювати політичну поведінку людей.
Політичний процес - це послідовний, внутрішньо зв'язаний ланцюг політичних подій і явищ, а також сукупність послідовних дій різних суб'єктів політики, направлених на завоювання, зміцнення і використання політичної влади в суспільстві.
Зміст, форма і процес не вичерпують побудови політики. Вона включає одушевлені суб'єкти (учасників) Як відносно самостійні елементи політики можна виділити політичні відносини і політичну організацію, політичну владу, політичну культуру і політичну свідомість.
Суб'єкт політики - індивіди, соціальні прошарки і групи, організації - вступають у політичні відносини - взаємодію з приводу управління суспільством, розподіл і використовування державної влади на основі політичних інтересів, мети, установок і ціннісних орієнтацій.
Політичний інтерес виступає як певна мета, досягнення якої здійснюється в ході політичної боротьби. Політичний інтерес - це те джерело політичної поведінки, яке спонукає суб'єкти політики до постановки певної політичної мети і здійснення конкретних політичних дій по їх досягненню.
Політичне життя суспільства є сукупністю політичних відносин. Вони розгортаються як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, переслідуючи політичну мету.
Необхідним компонентом політичного життя суспільства є політична участь громадян. Це залучення в тій чи іншій формі людини або соціальної групи в політико-владні відносини, в процес ухвалення рішень і управління. Участь може бути прямою і опосередкованою, легальною і нелегальною, стихійним і свідомим і т.п.
Політична влада - це здатність суб'єкта проводити свою волю за допомогою правових і політичних норм (законів, інших нормативних документів), спираючись на примус і соціальний апарат примусу.
1.3. Функції і форми політики. Із загальнодержавним, макрорівнем звичайно зв'язують основні функції політики в суспільстві. Вони характеризують найважливіші напрями дії політики на суспільство.
До них відносяться:
  • Функція управлінська і регулятивна - політика виражає значущі інтереси і потреби різних груп суспільства, забезпечує їх взаємодію, управляє соціальними процесами і регулює їх, використовуючи соціальний примус і насильство.
  • Функція політичної соціалізації - політика включає особу в соціальні відносини, передаючи їй досвід і навики перетворюючої діяльності, ефективного виконання соціальних ролей, функцій.
  • Гуманітарна функція - виражається в гарантіях прав і свобод особи, забезпеченні громадського порядку, цивільного миру і організованості.
  • Функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства - політика розробляє проекти майбутнього, визначає соціальні орієнтири, знаходячи для їх здійснення необхідні ресурси.
  • Раціоналізаторська функція - політика раціоналізує конфлікти і суперечності, попереджає їх або дозволяє.


Лекція № 11
Поняття, форми ті принципи демократії
Слово "демократія" відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає "владу народу". У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою. Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.
Слово "демократія" вживається в різному значенні:
— як форма держави;
— як політичний режим;
— як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.
Демократія - політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.
Коли про державу кажуть, що вона - демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.
Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:
1) визнанням народу вищим джерелом влади;
2) виборністю основних органів держави;
3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;
4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.
Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:
(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;
(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;
(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;
(4) верховенство закону;
(5) поділ влади та ін.
Розглянемо ознаки демократії.
1. Демократія має державний характер:
а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну
йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;
б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок -партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань.
3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян - економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само - й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. "Про дію міжнародних договорів на тери-
торії України" встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.
Лекція № 12
Види та функції засобів масової інформації. ЗМІ як засіб формування громадської думки. Свобода слова та цензура
Засоби масової інформації (ЗМІ), мас медіа (Mass media) — преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет-видання, кінематограф, звукозаписи і відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити і панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку. Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують — звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації.
В Україні діяльність ЗМІ регулюється законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про рекламу», «Про телебачення та радіомовлення» та низкою інших.
Громадські медіа, часто пов'язані з «громадськими комунікаціями» та можуть приймати різні форми, можуть стосуватись різних груп людей та бути пов'язані з великим числом різних напрямків. В той же час, громадські медіа уявляють собою спосіб для створення дискусії та залучення звичайних громадян, що об'єднані певними цілями. Головна риса громадських медій в тому, що вони не залежать від комерційних тенденцій та популярних тем для обговорення. Це дозволяє створювати різні моделі громадських медій, які можуть або пропонувати відкриту редакційну політику, або більш сфокусований на залученні громадян.
З появою і поширенням Інтернет а з'явилися інтернет-ЗМІ. Вони швидко завоювали популярність, хоча їхня аудиторія поки набагато менше, ніж «традиційних» (як їх стали називати) ЗМІ. Майже всі ЗМІ мають сайт и в Інтернеті, на багатьох з них публікуються регулярно оновлювана інформація: як правило, це інтернет-версії тих самих матеріалів, іноді вони виходять із затримкою, іноді до матеріалів та / або архівів доступ є платним. Звичайно основні доходи інтернет-ЗМІ надходять також від реклами, хоча ЗМІ може бути і спонсорованим як мовний орган будь-якої організації. Питання про те, наскільки рівноправні поняття ЗМІ та інтернет-ЗМІ, є предметом численних обговорень і судових позовів у всьому світі (див., наприклад: справу Терентьєва).
·         Інтернет-ЗМІ в силу специфіки мережі Інтернет найбільш схожі на звичайну стінгазету, вивішену в загальнодоступному місці. Таким же чином інформація в них, як правило, мається на єдиному екземплярі, ознайомлення з нею відбувається виключно з ініціативи читача неодночасно, потрібно знати адресу: географічний для стінгазети, електронний для інтернет-ЗМІ, аудиторія читачів з цих причин досить випадкова і непостійна в обох цих джерел інформації.
Інтернет-ЗМІ в Росії стали офіційно реєструвати як ЗМІ в установах Росохранкультури. При цьому реєстрація для них не є обов'язковою. Свобода слова — право людини вільно висловлювати свої думки – розглядається прихильниками лібералізму як одна з найважливіших громадянських свобод. В теперішній час охоплює свободу вираження поглядів як в усній, так і в письмовій формі (свобода преси і ЗМІ); в меншій мірі стосується до політичної і соціальної реклами (пропаганди). Ідеологія лібералізму ставить державну цензуру, або будь-яку іншу форму державного примусу до висловлення поглядів або відмови від них, поза законом.
Свобода слова виписана в низці міжнародних і українських документів, серед яких «Загальна декларація прав людини» (ст. 19), «Конвенція про захист прав людини і основних свобод» (ст. 10) і Конституція України, ст. 34 якої стверджує:
Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір.
Цензу́ра — контроль держави, організації чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.
Відповідно до іншого визначення, цензура — це незаконна заборона поширення інформації, її обмеження, дозування, спотворення, які здійснюються шляхом прямого або опосередкованого впливу представників органів державної влади, посадових осіб, власників засобів масової інформації на ЗМІ та журналістів з метою забезпечення своїх політичних інтересів.
Цензура в ЗМІ — це будь-яка вимога з боку органів державної влади або інших структур, спрямована, зокрема, до журналіста, власника, редактора або іншого працівника засобу масової інформації, узгоджувати певну інформацію перед її оприлюдненням, заборона її поширювати чи перешкоджання її тиражуванню і розповсюдженню в будь-який інший спосіб з метою забезпечення політичних, економічних чи інших інтересів цієї структури [1].
Таким чином, цензура в будь-якому разі є нічим іншим як методом захисту і контролю інформаційного простору з боку певних структур.
Законодавством України цензура заборонена.
Лекція № 13
Поняття нації. Нація як соціальний інститут
На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну[1]:
  • Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
  • Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ
Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.
Ще одним прикладом включення етнічного та/чи етнокультурного фактору до характерних рис політичної нації може служити її тлумачення англійським вченим Е. Смітом. За його твердженням, нація - це група людей з наступними рисами:
  • культурними відмінностями;
  • відносно великою чисельністю;
  • досить великою суміжною територією;
  • зовнішніми політичними відносинами конфлікту або союзництва із подібними групами;
  • значними груповими почуттями і лояльністю;
  • рівними громадянськими правами; II вертикальною економічною інтеграцією навколо спільної системи праці.
Проте, головною особливістю політичної теорії нації, і це слід особливо підкреслити, було і лишається те, що вона трактує націю, перш за все, як політичну спільноту; котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження.
Для визначення поняття "нація" використовують три основних підходи.
1. Духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв'язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують "національний дух" як провідний, а іноді й як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як "психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність, або спільність, засновану на "голосі крові". Є й така думка, згідно з якою нація — спільність долі, спілка людей, що однаково мислять і об'єднані спільністю характеру.
2. Політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили, через різні причини, своєї національної державності називатися націями.
3. Історичний — визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних чинників, де вагомим є народження усталених економічних, торговельних зв'язків у минулому, коли розвиток товарного виробництва призвів до суттєвих зрушень в економічному, соціально-політичному і духовному житті.



Лекція № 14
Поняття полікультурності як добросусідства країн
Ще один аспект, який ми розглядаємо, щоб визначити важливість українознавства в сучасній реформі освіти України – полікультурність України. Український націоналістичний проєкт може бути успішним лише тоді, коли ми … І нічого страшного, коли вона буде багатомовною - полікультурність єдиної української нації її лише збагатить. Полікультурність українського суспільства також має гендерний вимір і особливо разюче міжнаціональні відмінності проявляються у становищі та способі життя жінок. Це стосується як національних неасимільованих меншин переважно східних культур за компактного їх проживання (корейці, вірмени, татари, цигани, гагаузи, угорці тощо), так і в останні роки утворених різноманітних груп мігрантів. Адже зауважу, що Україна займає одне з перших місць за кількістю мігрантів із країн Азії та Африки, що суттєво впливає на культурну картину суспільства. Представники цих культур намагаються вести звичний для себе спосіб життя, що видаєтсья абсолютно природнім способом самозахисту в умовах інокультурного оточення. Для України поліетнічність і полікультурність – це та основа,  на якій повинна будуватися державна політика, щоб множити ресурси, потенціали, інтереси. Ця позиція відповідає основним принципам європейської демократії. Інтеграційні, політичні та економічні процеси, що відбуваються в сучасному світі, актуалізують полікультурне виховання. Саме таке виховання покликане підтримати існування великих і малих націй в умовах інтеграції України до Євросоюзу та приєднання до Болонського процесу.
За переконанням О.Гукаленко, сучасна проблема глобалізації ініціює обговорення питання виховання громадянина, здатного до відродження, збереження та примноження добробуту Батьківщини, цінностей вітчизняної культури. До цього покликане полікультурне виховання як складноорганізована система, у якій не просто сумарно представлена різноманітність культур, а мають місце різні культурні прояви на рівні нації, етносу, конфесій, рас, статевих, соціальних та інших відмінностей. При цьому вони взаємодіють, доповнюючи та збагачуючи один одного, на основі принципів гуманізму [4].
Підтримуючи думку дослідниці, науковці А.Джуринський, А.Капля та інші вважають, що полікультурне виховання має знімати суперечності між системами й нормами виховання домінуючих націй, з одного боку, та етнічних меншостей – з іншого. Воно сприяє адаптації етнічних груп одна до одної за умови відмови етнічної більшості від культурно-освітньої монополії. Процес полікультурного виховання спрямований на формування соціально важливих якостей особистості, на створення і розширення кола її відносин у навколишньому світі – до оточуючого соціуму, до людей, до самої себе.
Загальновідомо, що активне залучення людини до надбань національної культури, прищеплення загальнолюдських цінностей, розвиток моральності, толерантності, гуманізму сприяє не лише пробудженню національної самосвідомості особистості, а й її духовному зростанню. Ця теза тотожна з однією з вимог, що ставляться до сучасного соціального педагога, покликаного діяти у полікультурному соціумі.
На сучасному етапі з дослідженням проблеми полікультурного виховання пов’язані імена відомих зарубіжних учених Д.Бенкса, Ж.Гей, С.Нієто, П.Фрере та ін. Серед вітчизняних дослідників окремі аспекти полікультурної освіти вивчали О.Гукаленко, І.Лощенова, О.Сухомлинська, Н.Терентьєва, Г.Філіпчук та інші.
У результаті вивчення феномену полікультурності українськими науковцями (І.Лощенова, Н.Терентьєва та інші) було встановлено, що полікультурне виховання – це одночасне набуття знань та відповідне виховання, “передача більш точної та докладної інформації при повазі до груп меншин, подоланні упереджень та заохоченні терпимості, сприянні досягнень ідеалів демократії та плюралізму” [6].
Для вирішення проблеми полікультурного виховання сучасної молоді є важливим розв’язання таких завдань: 1) формування планетарного світогляду, базової культури особистості; орієнтація на національні й загальнолюдські моральні цінності, на важливі досягнення людської цивілізації; 2) глибоке й різнобічне оволодіння молоддю культурою свого народу; формування у підростаючого покоління уявлень про різноманітність культур у світі та Україні, виховання миролюбності, віротерпимості, позитивного ставлення до культурних відмінностей; 3) культивування шанобливого ставлення до людей як представників різних культур та субкультур; розвиток толерантності, вмінь та навичок продуктивної взаємодії з носіями інших культур.
Виходячи з цього, зміст полікультурного виховання будується навколо чотирьох орієнтирів: соціокультурна ідентифікація особистості, засвоєння системи понять та уявлень про полікультурне середовище, виховання позитивного ставлення до диверсифікованого культурного оточення, розвиток навичок міжнаціонального спілкування (О.Гукаленко, Н.Терентьєва, Т.Якадіна та інші).
Поряд із цим ООН, ЮНЕСКО та інші міжнародні організації у своїх основних документах розглядають виховання людей у дусі миру та дружби між народами як найважливішу мету системи виховання та навчання.

Лекція № 15
Україна в структурі загальноцивілізаційного процесу
Одним із потенційних чинників сприяння розвитку відносин України з провідними державами Західної Європи та її інтеграції до європейських структур співробітництва і безпеки є "стратегічна відкритість" обох партнерів. І Україна, і Європейська спільнота (інституції та національні держави) формують стратегію свого розвитку, намагаються визначити свої специфічні ролі та моделі виживання у майбутньому. Ці пошуки ідентичності у швидкозмінному середовищі надають можливість партнерам брати активну участь у визначенні цілей та пріоритетів одне одного.
Інтеграційні процеси в Західній Європі ніколи не були предметом короткострокових політичних спекуляцій та маневрів, вони залишаються питанням стратегічної ваги. Прихильники та супротивники інтеграції мають сталі усвідомлені позиції, виважені стратегії і змушені адаптувати їх до умов навколишнього середовища.
На теренах України часто відбувається щось протилежне: інтеграція стає поняттям декларативним, використовується як інструмент у політичній боротьбі, проте не є стратегічним усвідомленим пріоритетом. Використання гасел європейської інтеграції лише як козирів у внутрішньополітичній грі та як засобу одержання чергових порцій міжнародної допомоги відштовхне європейців від України, зробить її ще менш привабливою для західноєвропейського капіталу.
Попри декларації про геополітичну значущість орієнтації на європейські держави та структури, Україна не виробила життєздатної стратегії європейської інтеграції як на основі двосторонніх зв'язків, так і інституційної. Під поняттям "стратегія" слід розуміти комплексну модель визначення значущості тієї чи іншої ініціативи, її цілей та пріоритетів, шляхів і засобів їх реалізації та ресурсів, необхідних для досягнення проголошеної мети.
З цієї точки зору Україна не має загальнонаціональної, всеохоплюючої стратегії щодо вирішення комплексних завдань європейської інтеграції. Десятки державних інституцій та формальних груп і комісій залучені до процесу прийняття рішень на цьому напрямку. Їхні зусилля не скоординовані належним чином, сфери відповідальності та повноваження визначені умовно, тому значна частина рішень, які приймаються у надрах бюрократичного апарату, ніколи не реалізується на практиці.
Намагаючись встигнути на всіх напрямках інтеграції, Україна розпорошує інтелектуальні та матеріальні ресурси, часто вирішує другорядні, рутинні проблеми, полишаючи без належної уваги та ресурсного підкріплення справді важливі напрямки. Іншими словами, українська політика стосовно держав Західної Європи та європейських інституцій є занадто широкою та неструктурованою, щоб бути ефективною.
Для досягнення сумісності цінностей, норм і принципів внутрішнього політичного та соціального життя України з нормами та принципами євроспільноти потрібно демократизувати процес прийняття державних рішень. Це буде можливим через перенавчання чиновників, створення умов для ефективної діяльності ЗМІ та недержавних інституцій контролю за процесом підготовки та реалізації рішень.
Що стосується входження України до Європейського Союзу і, ширше, до Європи як політичної, економічної та культурної спільноти, то тут є кілька засадничих проблем, які належать до галузі соціальної філософії.
Без України Європа не є ні повною, ні об'єднаною. І не лише тому, що на території України знаходиться географічний центр Європи. Без українських культурних, людських, інтелектуальних та інших ресурсів об'єднана Європа програватиме у змаганні з іншими впливовими наднаціональними центрами сучасної цивілізації. Останнє припущення не буде настільки фантастичним, якщо згадати, що ще у XVIII столітті класик європейської філософської думки Гердер, чиї ідеї мали неабиякий вплив на формування сучасної Європи як спільноти модерних націй, зауважував, що Україна здатна виконати культурну місію, подібну до місії давньої Еллади.


Урок:
Тема : Я – член сім’ї, громадянин держави, громадянин планети Земля
Мета: розвивати культуру зв’язного мовлення, пам’ять, увагу, вміння грамотно висловлювати власні думки, наводячи переконливі аргументи, приклади із життя; розвивати соціальну, комунікативну, творчу компетентність;
ознайомити учнів з історією України, її символами, розширити і поглибити поняття громадянськості;
виховувати любов до рідної землі, почуття патріотизму, національної свідомості, людяності, розуміння своєї причетності до долі України.
Обладнання:  підручник з предмету, карта України, зображення герба, прапора, ілюстрації із зображенням українців у національному одязі; на столі – хліб на вишитому рушнику, на партах – рослини – символи України.
Епіграфи:
Тільки тоді станеш людиною,
коли навчишся бачити людину в іншому.
О. Радищев М. Рильський
Тип уроку: засвоєння нових знань і формування вмінь.
                                                                                         Хід уроку
І. Організаційний момент.
ІІ. Актуалізація опорних знань.
1.Вступне слово вчителя.
Україна! Наша рідна земля, наша Батьківщина. Вона для всіх, хто її поважає і любить, вона – колиска найкращих у світі пісень, вона – вічна надія на волю і кращу долю.
Мені над усе більш нічого не треба:
Домівка матусі, волошки в житах,
Вишневий світанок, полив’яне небо,
І сиза роса на траві при шляхах.
Таке все тут миле, доступне і гідне –
Високі тополі і тихе село…
Таке сокровенне, насущне і рідне,
Воно в мою душу навіки вросло.
Коралі калини і мамині очі,
І доля – з лелечого наче крила…
Я більшого щастя на світі не хочу,
Щоб лиш Україна міцніла й цвіла.
(В. Вихрущ).
У народі існує така легенда. Колись давно Бог створив народи і кожному наділив землю. Наші ж предки кинулись пізніше, тому землі їм уже не дісталося. От вони й прийшли до Бога, а той у цей час молився, і вони не сміли йому щось сказати. Стали чекати. По якійсь хвилі Бог обернувся, сказавши, що вони чемні діти, хороші. Дізнавшись, чого прийшли до нього, запропонував їм чорну землю. «Ні,- відповіли наші предки, - там уже живуть німці, французи, іспанці, італійці.» «Ну, тоді я вам дам землю ту, що залишив для Раю. Там усе є: річки, озера, ліси, степи. Але пам’ятайте: якщо будете берегти її, то вона буде ваша, а ні – то ворога».
Пішли наші предки на ту землю, оселилися і живуть до сьогодні. А країну свою назвали Україною.
2. Бесіда з учнями за питаннями:
• Яку площу займає Україна? (640 тисяч квадратних кілометрів)
• Скільки національностей проживає на території України? (понад 110 національностей)
• Яка чисельність населення України? (близько 48 млн. чоловік)
• Яке місто є столицею нашої країни? (Київ)
• Які імена є найпоширенішими на Україні? (Іван і Ганна)
• Назвіть рослини, що є найбільш розповсюдженими на території нашої держави (верба, калина, тополя, барвінок).
ІІІ. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності.
Сьогодні ми з вами заглянемо в історію України, дізнаємося, звідки пішла її назва, пригадаємо символи нашої держави. Адже в українського народу на землі глибоке тисячолітнє коріння.Українці, як й інші народи, пройшли довгий шлях розвитку, що відбився в усіх сферах життя – культурі, мові, побуті. Україна може пишатися своєю древньою величною історією. А коли ж виникла її назва?
ІV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу.
1. Слово вчителя. Учні підготували інформацію про походження назви
«Україна».
2. Виступи учнів.
Учень 1. Назва «Україна» зустрічається ще в києво – руський час. Першу згадку про неї зафіксовано в Іпатіївському літописі 1187 року. Ця згадка пов’язана з Переяславським князівством. Оповідаючи про смерть князя Володимира Глібовича – захисника краю від кочовиків – половців, літописець зазначив: « И плакавщися по нем вси переяславци… О нем же Украина много постона…»
Учень 2. Інше джерело в 1189 році називає Україною частину Галицького князівства, розташовану між Південним Бугом і Дністром (звернення до карти України).Цю назву згадували, описуючи події 1213 року, коли князь Данило Галицький відвоював у поляків ряд населених пунктів. У літописі назва «Україна» вживалася паралельно з термінами «Русь», «Київська Русь», а народ називався «руським», «русинами».
Учень 3. Назва «Україна» існувала аж до часів Петра І. А пізніше таємним розпорядженням царського уряду в 1863 році було заборонено вживати цю назву, наказувалося називати Малоросією, а народ – малоросами. У цей час також вийшов Валуєвський указ про заборону української мови.
3. Слово вчителя. Але Україна пройшла всі випробування, лихоліття, сваволю і вистояла. Бо, як писав французький вчений Й. Г. Коль у 1841 році, «немає найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться й Україна стане вільною державою. Українці є нація з власною мовою, культурою, історичною традицією. Україна роздерта між сусідами. Але матеріал для Української держави готовий: коли не нині, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з тих матеріалів велику незалежну Українську державу».І цей час настав. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила акт про державну незалежність нашої країни. Відтоді 24 серпня є державним святом України – Днем Незалежності.
4. Бесіда з учнями.
• Діти, а які ви знаєте приказки про рідний край?
Учні.
1. Кожному мила своя сторона.
2. За рідною землею і в небі сумно.
3. Де рідний край, там і під ялиною рай.
4. Тільки в ріднім краї солов’ї співають.
5. За рідний край і життя віддай.
• Молодці, діти! Правду кажуть люди: « Хто не любить свою Батьківщину, той без батька й матері, без усього».
• Діти, які символи країни ви знаєте?
Учень 1. Державним прапором України став її національний прапор – синьо – жовтий. Відомо, що у 1410 році в Грюнвальській битві полки Галицько – Волинського князівства билися під своїми корогвами - золотий лев на синьому полі. Синя і жовта барви найчастіше траплялися в козацькому одязі часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вибір кольорів був викликаний такими міркуваннями: символами України є чисте небо
(символ миру) та пшеничне поле (символ достатку). Як сказав поет:
Наш стяг – пшениця у степах
Під голубим склепінням неба.
Учень 2. Верховна Рада затвердила малим гербом України тисячолітній її символ – тризуб. Поява ризуба на Україні пов’язана з дохристиянським культом Сонця – Вогню. Він графічно передає єдність жіночого і чоловічого начал, що породжує третю силу – синівське начало. Тризуб здебільшого зображують золотим або жовтим на синьому тлі. Жовто – золотий – це колір небесних світил, сонячного проміння, без якого неможливе життя.
Учень 3. Пісні Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського « Ще не вмерла Україна» судилося стати національним гімном України, хоч з’являлися й інші патріотичні пісні, які виконували роль гімну. Це «Заповіт» Шевченка, «Вічний революціонер» Франка та багато інших.Проте саме ця пісня Чубинського і Вербицького змогла об’єднати навколо себе патріотів.
Слово вчителя. Сьогодні завдання кожного з нас, громадян України, -знати, поважати символи своєї Вітчизни і не дати нікому поглумитися над ними. Пишатися тим, що маємо свою державу, свою землю, свою мову, свої традиції і свої символи – герб, прапор, гімн. І тільки той буде називатися справжнім патріотом, хто своїми вчинками, поведінкою, працею, знаннями і вміннями зміцнюватиме її могутність.
Та крім офіційних державних символів Україна, як й інші країни, має ще й народні символи. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну йдеться. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символ Росії – береза. А які символи України заховалися у відповідях наступних загадок?
Загадки «Народні символи України»
1) За хатиною в садочку
У зеленому віночку
Та в червоних намистинах
Стала, наче молода.
І збігаються всі діти, шоб на неї поглядіти:
За намисто кожен – смик!
Та й укине на язик.
Зветься ця рослина –
Червона… ( калина)
2) Як дерево називається,
Що влітку в білий пух одягається? (тополя)
3) Які ноги заввишки,
Такий ніс завдовжки,
Хату на хаті має,
Жабам лік знає. (лелека)
Учень 1. Калина в Україні – символ рідної землі і вічної пам’яті про тих, хто у мужній борні віддав своє житя за щастя і волю народу. Тому й садять її на могилах загиблих. Калина – це той символ, що пам’ять людську береже, символ безсмертя, невіддільний від життя, це наш духовний світ.
Учень 2. Верба – також символ, який опоетизований в народній творчості і художній літературі. Близько 500 видів верби росте на нашій планеті, а тридцять – на Україні.
Учень 3. Дуже любив Україну її славний син Тарас Григорович Шевченко, який у своїх творах оспівав її красу. 365 разів Кобзар використав слово
«калина», а будучи на засланні в Орській фортеці він посадив гілку верби і викохав її. Для нього вона була уособленням України. Інший відомий український поет Василь Симоненко писав:
А якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі…
Учень 4. Хліб і рушник – одвічні людські символи. Хліб – сіль на вишитому рушнику були високою ознакою гостинності українського народу. Хліб був мірилом життя, культури, жоден обряд не обходився без нього. Святість і пошана до хліба передавалися з покоління в покоління, дітям і внукам.
Вчитель. Ще одним незмінним символом нашої країни є українська пісня. Коли вона звучить, серце не може залишитися байдужим і холодним, бо в ній стільки тремтячої щирості, ніжності, відвертої довіри.
Конкурс«Найкращий знавець українських народних пісень»( завдання: вставити пропущені слова в текст уривків пісень)
1) Несе Галя воду, 2) Цвіте терен, цвіте терен,
… гнеться, Та й … опадає,
А за нею Йванко, Хто з любов’ю не знається,
Як… в’ється. Той… не знає.
3) Ой на горі два…, 4) Ти ж мене, ти ж мене…,
Ой на горі два…, Ти ж мене, ти ж мене…,
Та й … докупки. Ти ж мене, ти ж мене …
З ума – розуму звела.
5) Чом ти не прийшов, як … зійшов, 6) Ой під…, під…
Я ж тебе …, Стояв старий з молодою,
Чи … не мав, чи … не знав, Як із …
… не пускала.
Вчитель. Більшість з вас, мабуть, знають, що у кожного народу є свій національний одяг. Звичайно, не є виключенням й українці. Одяг населення України з давніх – давен відрізнявся особливою святковістю, насиченістю вишивкою, оздобою.
Вчитель. Розмову про Україну, її символи, її культуру можна вести без кінця, бо така багата і щедра наша земля, така славна її історія.
Гра «Мікрофон»:
• яким, на вашу думку, повинен бути справжній українець?
• у яких творах української літератури змальовано таких людей?
• кого з письменників чи поетів можна назвати справжнім українцем? У чому це проявляється?
Гра «Впізнай відомих українців» (використовуючи портрети, назвати відомих письменників і поетів України)

Довідник: Тарас Шевченко, Іван Карпенко – Карий, Євген Гребінка, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Франко, Михайло Коцюбинський.
V. Підсумок уроку.
1. Проведення тестового опитування
1. В якій історичній пам’ятці вперше згадується про назву « Україна»?
А) «Повість минулих літ»
Б) «Іпатіївський літопис»
В) «Галицько – Волинський літопис»
2. Яку територію займала Україна за інформацією джерела 1189 року?
А) Від Південного Бугу до Дністра
Б) Від Карпат до Південного Бугу
В) Від Дністра до Карпат
3. У якому році Петром І було заборонено вживати назву «Україна»?
А) 1863
Б) 1875
В) 1818
4. Верховна Рада України ухвалила акт про державну незалежність нашої країни…
А) 1 грудня 1991 року
Б) 24 серпня 1991 року
В) 16 липня 1990 року
5. Якого кольору державний прапор України?
А) жовто – блакитний
Б) жовто – синій
В) синьо – жовтий
6. Що є державним гербом України?
А) тризуб
Б) золотий лев
В) червона калина
7. Хто став автором слів державного гімну?
А) Т. Шевченко
Б) І. Франко
В) П. Чубинський
8. Народними символами України є…
А) верба, калина, тополя
Б) пісня, барвінок, рушник
В) тризуб, гімн, прапор
9.Скільки видів верби росте на Україні?
А) 500
Б) 30
В) 100
10. Хто з відомих українців посадив гілку верби і викохав її, перебуваючи на засланні у чужому краї?
А) Т. Шевченко
Б) Леся Українка
В) В.Симоненко
2. Слово вчителя. Мабуть, для кожного з нас найбільше щастя сьогодні, що ми живемо у вільній державі Україні, маємо власну державну мову, свої символи, розвиваємо традиції. Українці зараховані ЮНЕСКО до чотирьох найпрацьовитіших народів світу, українська мова – до трьох наймелодійніших мов світу, народне українське мистецтво( особливо вишивка, кераміка, писанкарство, декоративний розпис) – до творів загальнолюдського, планетарного значення. Сотні імен, безліч відкриттів видатних українців увійшли до золотого фонду світової культури. Та, незважаючи на все це, ми ніколи не повинні забувати, що, насамперед, кожен з нас- людина, а вже потім - українець. Мені хочеться, щоб ви стали Людьми з великої букви й Українцями, які змогли б прославити свою націю.
VІ. Оцінювання. Домашнє завдання. Підготуватися до написання контрольної роботи

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописи (Atom)